Коли на заправку заїхав бус із наліпкою на лобовому ,,Груз 200‘‘,а за ним стара камуфльована ємєлька,вся посічена осколками,черга в середині завмерла. З буса вийшов молодий капітан із загіпсованою рукою,з ємєльки четверо чорних від сонця молодих бійців.

Зайшовши в середину,капітан хтів стати в чергу,працювало дві каси,черга автоматично із двух перейшла в одну,кєп смутивсі, та подякув людям.

-6 кави,6 води без газів півтарачки,2 Вінстона будь-ласка.

-кава та вода без денег-сказала молода,гарна продавщиця.

Капітан смутився ще більше-я оплачу.

-нет,це від закладу,в мене брат та тато під Ізюмом зараз.Їм може тоже хтось води дасть.

В мене десь там всередині защемило просто піздец,у кожного в черзі чувства були подібні,це було видно. Вийшовши на вулицю,хлопці покуривши,посідали по машинам та поїхали відвозити побратима в останню путь додому.

Ви тільки живіть,пацани,-думав я,витираючи ті грьобані сльози,які йшли реально самі по собі. Синтементальним я ніколи не був,поміняло. До дому лишалося десь 300 км…

Дмитро Корней

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.